Фінансова індустрія: проблеми розподілу регулюючих функцій (реферат), реферат
Неділя, 04.12.2016, 09:08
Реферати безкоштовно
Головна Реєстрація Вхід
Приветствую Вас, Гість · RSS
Форма входа
Меню сайта
Пошук
Оплачена реклама
Наше опитування
Ви ще до нас повернетесь?
Всього відповідей: 4418
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
 Каталог файлов
Головна » Файли » Реферати » Цінні папери

Фінансова індустрія: проблеми розподілу регулюючих функцій (реферат)
15.11.2012, 13:55




Скачати реферат

Фінансова індустрія: проблеми розподілу регулюючих функцій (реферат)


Крах тоталітарних режимів трансформував протистояння політичних систем у процес суперництва держав в різних сферах економіки. Глобальні економічні трансформації вимагали нових підходів до розуміння національних господарств, які поступово включалися у світову економіку, що призводило до "відкриття” національних економік. Сучасні засоби комунікації та вільний рух капіталів сприяють зникненню економічних кордонів і пожвавленню світової торгівлі. Сьогодні країни змагаються за технологічне лідерство і за реалізацію національних економічних інтересів.

Ринкові відносини як самодостатні, автоматично діючі, саморегульовані механізми– це абстракція ХІХ сторіччя. "Абсолютна свобода”, "вільна гра” економічних сил, що спрямовується "невидимою рукою” саморегульованої конкуренції притаманна раннім ступеням розвитку товарного виробництва, коли держава лише створює умови для функціонування приватних капіталів. Принципи "невтручання” та "анархії плюс констебль” призвели до періодичних економічних циклів та витіснення монополією саморегульованої конкуренції.

Для сучасних умов характерним є переплетення ринкових методів регулювання з державними. Зростання економічної ролі держави, її втручання в процес суспільного виробництва модифікували традиційний механізм саморегулювання економіки. Високорозвинена ринкова економіка – це оптимальне поєднання засад, притаманних товарному виробництву, та цілеспрямованої політики державного регулювання економічними процесами. В багатьох країнах світу довголітня практика впровадження економічної політики дала можливість виробити певні методи і важелі формування ефективної економічної системи.

Економічна політика держави формується свідомо через мережу державних органів, суспільні інститути і підприємницькі організації. Обсяги регулюючих функцій, які виконують держава і ринки, залежать від рівня розвитку продуктивних сил, політики країни, соціальної структури суспільства та національних особливостей. Ефективність і раціональність функціонування національних економічних систем залежить саме від поділу функцій між державою і суб'єктами господарювання. При цьому, державне регулювання має доповнювати ринкові механізми саморегулювання та самозростання а не підмінювати їх. Бо інакше це буде не ринкова економіка, а планово-соціалістична. В сукупності державне регулювання і ринкові механізми становлять єдину систему макроекономічного регулювання господарством. Головною метою державного регулювання є забезпечення безперервності процесу відтворення національного господарства та досягнення економічної ефективності на макрорівні. Вплив держави відбувається прямим втручанням в діяльність господарських суб'єктів або через опосередковане регулювання. Виконуючи функції централізованого регулювання, держава надає своїм заходам загального характеру, які можуть або стимулювати господарську діяльність, або гальмувати її.

Сучасна ринкова економіка - це складна система господарювання, в якій тісно взаємодіють ринкові закономірності та чисельні регулюючі інститути. Складовими цього полісистемного утворення є ринки товарів, інформаційний бізнес, сфера послуг і трудових ресурсів, тіньовий бізнес та фінансова індустрія, яка включає кредитні, валютні ринки, індустрію цінних паперів та строкових контрактів, страховий бізнес та систему пенсійного забезпечення. Всі вони взаємодіють як частини єдиної системи, оскільки органічно пов‘язані між собою в становленні та розвитку.

Оскільки управління ринковим господарством здійснюється через фінанси, державне регулювання фінансової індустрії має досить важливий вплив на формування ринкової економіки в країні. Глобальні тенденції розвитку світової економіки вимагали здійснити поступове реформування регулюючих функцій щодо фінансової індустрії. Швеція, Данія, Англія, США, Франція, Японія, Австралія та багато інших країн світу визнали за необхідне реформування органів, що регулюють фінансову індустрію. Директива ради ЕС 93/22 "Про інвестиційні послуги у сфері цінних паперів” (1993), Закон Великої Британії "Про фінансові послуги та ринкову діяльність” (1998), Закон США "Про модернізацію фінансових послуг”(1999), Закон Франції "Про модернізацію фінансової діяльності ”(1996) – тільки частина законодавчих актів, що прийняті з метою розвитку фінансової індустрії.

Знайти розумне співвідношення між державним регулюванням і ринковим саморегулюванням фінансової індустрії – одне з ключових завдань, яке сьогодні постало перед Українською державою. Перехід до ринкових відносин та економічні реформи не є самоціллю. Це лише інструменти, що мають забезпечити сталий розвиток української економіки. Відкрита експортно орієнтована ринкова економіка, моделі якої успішно реалізовані в розвинутих країнах, є добрим взірцем для національних економічних стратегій країн з перехідними економічними системами, таких як Україна. Трансформація економіки в Україні іде саме в напрямі відкритості економіки, інтернаціоналізації виробництва та фінансової індустрії.

Особливістю України є збіг у часі становлення фінансової індустрії та інститутів держави, що її регулюють. За цих умов існує загроза деформації систем регулювання. Десятирічний пошук оптимальної системи регулювання фінансової індустрії емпіричним шляхом від нерегульованості до зарегульованості не надає очікуваного результату. Подальше зволікання із розбудовою ефективної системи регулювання фінансової індустрії може відгородити Україну від світових фінансових потоків. Саме тому час вимагає розбудови таких інститутів, які забезпечать ефективне впровадження державної економічної політики у поєднанні з ринковим регулюванням. Проблема полягає у обґрунтованому розподілі функції між централізованим державним і ринковим регулюванням. Необхідно визначити пріоритети і межі кожного, створити певні економічні умови для їхньої сприятливої взаємодії. Це не означає, що треба тільки наділити функціями певні державні органи, які і без того за законами отримали їх в необмеженій кількості. Більшість з цих функцій і досі не реалізована з причини їх неефективності або за відсутністю ресурсів на їх реалізацію.

Важко очікувати сталий розвиток фінансової індустрії за відсутністю науково обґрунтованої концепції регулювання. Напрямки розвитку фінансової індустрії на ділі або не реалізовані або реалізовуються частково за принципом найменшого опору. Наглядом за функціонуванням фінансової індустрії займаються різні установи без реальної координації дій між ними. Без існування економічної зацікавленості у суб'єктів господарювання, використовуючи діяльність тільки державних органів, важко "створити високоліквідні прозорі ефективні фінансові ринки”. Їх сучасний стан яскраво доводить, що від емпіричного державного регулювання необхідно перейти до довгострокового структурного програмування. Кількості регулюючих установ і їхніх повноважень, напевно, слід протиставити якість самого регулювання.

Доки державне регулювання буде сприйматися підприємствами тільки як засіб тиску на них, важко сподіватися на співпрацю між державними органами та суб'єктами підприємницької діяльності для розвитку фінансової індустрії. Це може, зокрема, перетворити державне регулювання фінансової індустрії в самодостатню форму господарської діяльності, коли всі працюють а нічого не відбувається. Окреме функціонування фінансової індустрії і її державного регулювання рано чи пізно призведуть до занепаду "кровотворної системи" ринкової економіки.

Загальне регулювання фінансової індустрії

Діяльність всіх суб'єктів регулюється загальним законодавством, яке забезпечує правову основу і суспільну атмосферу функціонування ринкової системи. Норми

· Конституції України,

· Цивільного кодексу України,

· Кримінального кодексу України,

· Законів України (далі - ЗУ) "Про господарські товариства",

· "Про власність",

· "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"

та інших законів визначають правила створення, функціонування та ліквідації суб'єктів господарювання.

До кола інструментів структурного регулювання належать фінансові заходи (податкове, зовнішньоекономічне, валютне, кредитне регулювання) та адміністративні (регулювання допуску підприємств для заняття певним видом діяльності - ліцензування, регулювання ціноутворення та обсягу виробництва тощо). Зокрема, господарська діяльність суб'єктів господарювання регулюється податковим (ЗУ "Про систему оподаткування", "Про оподаткування прибутку підприємств", "Про податок на додану вартість", "Про державну податкову службу в Україні"), антимонопольним (ЗУ "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", "Про захист від недобросовісної конкуренції", "Про Антимонопольний комітет України"), фінансовим (ЗУ "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні"), митним (Митний кодекс України, ЗУ "Про Єдиний митний тариф") законодавством.

Загальновідома регулююча функція податків може стимулювати або стримувати діяльність суб'єктів господарювання. Податкове законодавство постійно удосконалюється, і дуже важливим кроком для створення сприятливого інвестиційного клімату в Україні буде прийняття Верховною Радою України проекту Податкового кодексу України.

Однак, перш ніж досліджувати особливості спеціального регулювання фінансової індустрії необхідно визначити, що ж розуміється під цим словосполученням.

Нажаль, в українських нормативно - правових актах часто застосовуються такі словосполучення, які в розвинених країнах мають зовсім інше значення. "Кредитний та валютний ринок", "ринок цінних паперів", "фондовий ринок", "страховий ринок", на мій погляд, є такими ж штампами як "закрома Родины". Без правового визначення такі поняття логічно використовувати лише у розмовах.

До фінансових ринків можна віднести ряд взаємодоповнюючих та взаємопов'язаних між собою ринків. Це зокрема кредитні та валютні ринки, ринки цінних паперів та ринки строкових контрактів. Терміни "кредитний ринок", "валютний ринок", "ринок фінансових послуг" або "ринок цінних паперів” є лише узагальнюючими. У міжнародній практиці дефініції:

· money market - грошовий або кредитний ринок,

· rates and bond market - ринок прав та облігацій,

· currencies market - валютний ринок,

· commodities market - ринок строкових контрактів,

· securities market — ринок цінних паперів,

· stock market (exchange) - дослівно біржа акцій але не "фондова біржа”

застосовуються, як правило, для визначення торгової системи або майданчика.

При цьому ринок - це конкретне місце, де можна купити або продати певний товар. Для узагальнення - застосовують ті ж самі дефініції у множині - "markets” - ринки.

Однією з головних цілей таких ринків є створення умов для забезпечення якнайбільшого укладання угод із допущеним до торгів товаром або фінансовим інструментом, що призводить до мінімізації ціни на певний товар або фінансовий інструмент. Іноді ринки можуть також виконувати і функцію виконання укладених угод. Сукупність таких ринків загалом і складає фінансові ринки. Окремою проблемою в українському законодавстві є невизначеність функцій організатора торгівлі. Суть проблеми полягає у процедурі фіксації факту укладання угоди у організатора торгівлі. Участь організатора торгівлі або відсутність його участі в процесі укладання угоди визначає буде чи не буде цей організатор торгівлі приймати участь у процедурах, пов'язаних з виконанням угоди. Дії організатора, який не приймає участі в процедурі фіксації факту укладання угоди, зводяться тільки до надання інформаційних послуг.

Отже, в розвинутих країнах під ринком розуміється конкретна юридична особа, яка є організатором торгівлі і забезпечує укладання угод щодо певних товарів, коштів або фінансових інструментів. При цьому товар або фінансовий інструмент, з яким укладаються угоди на ринках, може мати майновий характер та повинен бути дискретним і стандартизованим.

Застосовуючи поняття "кредитний або валютний ринок” маємо уявити систему, за допомогою якої укладаються і фіксуються угоди щодо кредитних ресурсів або валюти. "Ринок цінних паперів” це біржа цінних паперів або торгово - інформаційна система. Нажаль, важко знайти аналогію поняттю "фондовий ринок” або поняттю "біржовий та позабіржовий ринок”, яке можна було б перекласти як "ринковий ринок та поза ринковий ринок”. На мій погляд, невизначеності, неточності або двозначності можуть мати достатньо негативний вплив на таку точну сферу діяльності як фінансова індустрія.

Фінансова індустрія складається не тільки з ринків. Угоди щодо купівлі - продажу товарів, коштів, цінних паперів можуть укладатися і не на ринках. Для Україні, наприклад, ця обставина має принципове значення, оскільки певні фінансові інструменти (зокрема, цінні папери) знаходяться в обігу переважно поза межами ринків.

Крім того, перерозподіл фінансових ресурсів через державні та приватні пенсійні системи або акумуляція ресурсів у страховому бізнесі іноді теж відносять до фінансових ринків. Важко уявити "біржу страхових полісів чи договорів пенсійного забезпечення” або вільне укладання та виконання на ринках угод щодо купівлі - продажу договорів, за якими пенсійним фондом або страховою компанією надається конкретна послуга конкретній особі. Тому, на мою думку, не дуже коректним є застосування термінів "страховий ринок” або "ринок пенсійних послуг”.

Таким чином якщо мова іде про регулювання ринків - це регулювання виключно організаторів торгівлі, якщо мова іде про регулювання певного виду діяльності або послуг, що надаються учасниками фінансової індустрії, то під регулювання підпадають поза ринкові взаємовідносини.

Спеціальне регулювання фінансової індустрії

Окрім регулювання загальним законодавством діяльність суб'єктів, що надають послуги у сфері фінансової індустрії, також регулюється спеціальним законодавством і нормами чисельних нормативних актів державних органів.

До норм спеціального регулювання фінансової індустрії можна віднести наступні закони України:

· Про цінні папери та фондову біржу (1991 р.);

· Про страхування (1995 р.);

· Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні (1996 р.);

· Про лізинг (1997 р.);

· Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні (1998 р.);

· Про Національний банк України (1999 р.);

· Про банки і банківську діяльність (2000 р.);

· Про ліцензування певних видів господарської діяльності (2000 р.);

· Про інститути спільного інвестування (2001 р.);

· Про платіжні системи та переказ грошей в Україні (2001 р.);

· Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг (2001р.).

Цими законами встановлені загальні норми і правила здійснення учасниками фінансової індустрії певних видів діяльності. Але наявність законів ще не означає, що вони виконуються. Тому за визначеними державними органами законами закріпляються повноваження щодо нагляду та контролю за дотриманням учасниками фінансової індустрії вимог чинного законодавства. Мета державного регулювання щодо "захисту прав” осіб, які користуються послугами учасників фінансової індустрії, ще не означає, що службовець державного органу буде виконувати роботу охоронця прав кожної особи. Діяльність державного органу головним чином спрямовується на дотримання всіма учасниками однакових, встановлених законом, правил. У разі порушення прав, особа має право звернутися до суду. Відновлювати порушені права інвестора – завдання судової гілки влади.

У деяких Законах України, які регулюють фінансову індустрію, досить часто можна зустріти відсилки, що той чи інший процес повинен регулюватися нормативним документом державного органу. Це можливо пояснити не просто бажанням такого органу регулювати "все і вся” а частіше відсутністю в Україні прецедентів подібного регулювання. З метою усунення невизначеностей та подвійного трактування законів існує необхідність у встановленні в них чітких і зрозумілих норм.

Під дію спеціального регулювання підпадають суб'єкти, діяльність яких безпосередньо пов'язана фінансовою індустрією. Інші суб'єкти лише користуються послугами учасників фінансової індустрії. Зокрема, суб'єктами регулювання виступають банки, торговці цінними паперами, інститути спільного інвестування, довірчі товариства, страхові компанії, пенсійні фонди, організатори торгівлі, емітенти фінансових інструментів, депозитарії, реєстратори та зберігачі тощо. Вони не мають безпосередньої підлеглості державним органам, як це було за часів планової економіки. Головна мета їх діяльності - отримання прибутку. Отже, якщо діяльність державного органу буде суттєво обмежувати доходи від діяльності підприємств або гальмувати їх роботу, такі суб'єкти можуть перейти в інші сфери господарювання, або взагалі перевести свої гроші в інші країни. Тому принципи регулювання, повноваження органів регулювання і їх конкретні дії створюють умови для розвитку або занепаду фінансової індустрії.

Регулюючі функції цілком або вибірково можуть належати як до компетенції державних органів, так і до суб'єктів ринкового саморегулювання. В розвинутих країнах функції ринкового саморегулювання зазвичай пов'язують із діяльністю саморегулівних організацій (СРО) або центральних інфраструктурних організацій. Практика діяльності СРО у різних країнах дозволяє класифікувати їх на такі, що займаються лобіюванням інтересів своїх членів, та такі, які в першу чергу технологічно забезпечують здійснення учасниками певного виду діяльності. До останньої групи можна віднести ринки товарів та фінансових інструментів або такі інфраструктурні елементи, як Центральний депозитарій цінних паперів. Для забезпечення стабільної роботи своїх членів організатор торгівлі в своїй діяльності може використовувати всі функції регулювання. Нормативні документи такого ринку - СРО є обов'язковими до виконання всіма членами. Діяльність лобіських СРО практично не потребує використання жодної з регуляторних функцій. Такі організації переважно створюються для захисту інтересів своїх членів в державних органах. Це досить поважні організації, до пропозицій яких уважно прислуховуються. В розвинутих країнах участь у таких СРО є добровільною. Тому не зовсім логічною є встановлена законодавством України обов'язковість членства учасників деяких сегментів фінансової індустрії в СРО, навіть якщо така СРО не є організатором торгівлі.

Принципи регулювання фінансової індустрії повторюють принципи управління складними системами: встановлення норм і правил функціонування системи, регулювання вхідних параметрів, моніторинг за функціонуванням системи, вжиття заходів впливу в разі порушення встановлених норм. Тому систему регулювання фінансовою індустрією можна звести до комплексу функцій, а саме:

· нормативне врегулювання здійснення певного виду діяльності;

· допуск учасників або ліцензування та допуск фінансових інструментів (за їх наявністю);

· нагляд, контроль та встановлення звітності;

· розслідування правопорушень та правозастосування.

Нормативне врегулювання здійснення певного виду діяльності складається як з актів державних органів, так і з актів СРО та внутрішніх документів учасників фінансової індустрії. Всі вони повинні відповідати нормам загального і спеціального законодавства. Акти державних органів, за звичай, встановлюють загальні норми і обмеження щодо здійснення певних видів діяльності. Документи організаторів торгівлі та Центральних депозитаріїв встановлюють порядок здійснення певних видів діяльності на технологічному рівні.

Функції допуску спрямовані на обмеження доступу суб'єктів господарювання або фінансових інструментів до діяльності у фінансовій індустрії. Ці обмеження мають сприяти стабільності індустрії та запобігати можливим правопорушенням. В різних країнах умови допуску учасників різні. Це пояснюється різним рівнем економічного розвитку країн, що не дає можливості встановити стандартні економічні вимоги до претендентів. Організатори торгівлі можуть встановлювати додаткові і більш суворі умови для доступу суб'єктів до роботи на ринку. Це також стосується і допуску фінансових інструментів або так званого лістінгу. Використання занадто "жорсткої" процедури допуску суб'єктів господарювання або фінансових інструментів як запобіжного засобу для функціонування індустрії може привести до гальмування розвитку фінансової індустрії. В даному випадку почуття міри досить важливе. Необхідно знайти такі обґрунтовані економічні нормативи щодо вступу нових підприємств або фінансових інструментів, які б не відштовхували претендентів і водночас запобігали вчиненню правопорушень а також не давали можливості "обійти" встановлені норми.

Функції нагляду та контролю забезпечують отримання необхідної інформації для аналізу процесів, що відбуваються у фінансовій індустрії. Моніторинг за функціонуванням ринків та їх учасників дозволяє не тільки оперативно реагувати на резонансні події, а й відслідковувати негативні тенденції, завчасно приймаючи необхідні рішення. Встановлювати звітність для учасників фінансової індустрії можуть як державні органи так і організатори торгівлі. Для державних органів використання звітності пов'язано із необхідністю мати інформацію про стан справ у тих видах діяльності, які ними контролюються. Нажаль, іноді державним органам не вдається досягти необхідної мети і процедура звітності перетворюється на проблеми для учасників та для самого державного органу, якому необхідно приймати і обробляти багато зайвої та, переважно, неоперативної інформації. Подальший розвиток звітності, на мою думку, повинен ґрунтуватися на використанні принципу достатності інформації для прийняття оперативних і стратегічних рішень. Для ринків звітність потрібна для проведення конкретних операцій.

Розслідування правопорушень та правозастосування використовується як система засобів впливу на діяльність учасників фінансової індустрії. Різні органи мають різні повноваження, які встановлюються законами. Загалом, від їх ефективності залежить ефективність системи регулювання.

Враховуючі наведену вище класифікацію функцій регулювання, розглянемо існуючу в Україні систему регулювання фінансової індустрії.

Історично склалося так, що українська держава мала певній досвід регулювання окремих сегментів фінансової індустрії, а саме банківської діяльності, включаючи валютні операції. Відповідно до Конституції та ЗУ "Про Національний банк України” та "Про банки і банківську діяльність", цей вид діяльності регулюється Національним банком України. Для ефективного регулювання НБУ скористався світовим досвідом у поєднанні з кращими традиціями попередніх років і досягненнями новітніх технологій. Основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності фінансового інструменту - грошової одиниці України. Виступаючі в ролі методологічного, емісійного і технологічного центру, НБУ створив досить фундаментальну систему регулювання, яка включає нормативне регулювання, систему ліцензування та моніторинг за діяльністю банків а також впроваджені засоби впливу на них.

Реформування власності в Україні зумовило створення індустрії цінних паперів. За звичай, діючі ринки цінних паперів дозволяють досягти ефективної акумуляції вільних коштів та перерозподілу фінансових ресурсів на користь найбільш перспективних суб'єктів господарювання. Практики державного регулювання індустрії цінних паперів в Україні не було, і довелося запозичувати досвід інших країн. Відповідно до Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" ринки цінних паперів регулюються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Комісія створила досить фундаментальну систему нормативного регулювання та систему ліцензування професійних учасників індустрії цінних паперів.

У відповідності до ЗУ "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” запроваджується новий державний регулятор - спеціальний уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.

Відповідно до ст. 21 ЗУ "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється:

· щодо ринку банківських послуг - Національним банком України;

· щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів - Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку;

· щодо інших ринків фінансових послуг - спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.
Однією з проблем є розподіл повноважень між державними органами щодо ліцензування суб'єктів та повноважень щодо регулювання ними певних видів послуг. Так, поряд з повноваженнями зазначених вище державних органів відповідно до ст.3 ЗУ Про ліцензування певних видів господарської діяльності ліцензія є єдиним документом дозвільного характеру, який дає право на зайняття певним видом господарської діяльності. Під дію цього закону, зокрема, підпадають такі види господарської діяльності (ст.9) як пересилання грошових переказів, страхова діяльність, професійна діяльність на ринку цінних паперів. Із сфери дії цього закону виключені банківська діяльність та діяльність з надання фінансових послуг, ліцензування яких здійснюється згідно з ЗУ "Про банки і банківську діяльність" та "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". Нагляд, контроль та ліцензування страхової діяльності відповідно до ЗУ "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" повинен здійснювати спеціальний уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг. Однак, відповідно до ст. 35, 36, 37 ЗУ "Про страхування" розробка нормативних і методичних документів з питань страхової діяльності, видача ліцензій, державний нагляд за страховою діяльністю на території України та застосування заходів впливу здійснюються Міністерством фінансів України. Згідно із ст.42 ЗУ "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні” контроль за проведенням переказу грошей здійснює Національний банк України. Повноваження щодо регулювання клірингу взагалі віднесені до компетенції усіх трьох державних органів. Крім того, необхідно врахувати наявність в Україні фінансових компаній, діяльність яких буде підпадати під регулювання з боку різних державних органів.

Постійним застосуванням у законах норми: "до приведення законодавства у відповідність з цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону” усіх проблем одразу не вирішити. Їх вирішення має ґрунтуватися на аналізі українського досвіду регулювання і досвіді розвинутих країн, на наявності фахівців, здатних розробити таку систему регулювання, яка зможе ефективно впроваджувати економічну політику держави.

Вирішення проблеми чіткого і зрозумілого розподілу повноважень між державними органами стане важливим кроком для створення ефективної системи регулювання фінансовою індустрією.

Іншою проблемою регулювання фінансової індустрії є зменшення уваги до ринкового саморегулювання. Мова йде про організаторів торгівлі та інші інфраструктурні інститути. Завдяки їх існуванню в розвинутих країнах досягається ієрархічність регулювання і, фактично, зменшення витрат держави на здійснення функцій держрегулювання. Ефективніше контролювати діяльність ринку або Центрального депозитарію, які в свою чергу на технологічному рівні регулюють діяльність своїх членів або, відповідно, учасників облікової системи.

Створення ринків в багатьох країнах світу відбувалося еволюційним шляхом і за рахунок коштів учасників фінансової індустрії. Нажаль у України немає часу а у фінансових установ немає вільних коштів. Також необхідно врахувати, що, оскільки ефективний ринок мінімізує ринкову ціну на товар або фінансовий інструмент, існування ринків може зменшити надприбутки осіб, які звикли працювати по-іншому. Отже, на мою думку, щоб ефективно контролювати державі необхідно щось збудувати. Зокрема, ринки фінансових інструментів та депозитарій. Це не тільки місце, де проводяться торги або обліковуються права, а й відповідна технологія, обладнання, система передачі інформації тощо. Прецедентом такої розбудови в Україні є система електронних платежів НБУ. Від її створення виграли як комерційні банки так і держава. НБУ є не тільки наглядовим і ліцензійним органом, а й головним учасником банківської системи, який технологічно забезпечує її функціонування. Саме тому у Національного банку існують технологічні можливості забезпечити дієву систему управління банківською системою.

Наведені проблеми зі створенням ефективної системи регулювання фінансової індустрії об'єктивні. В країні із більш ніж 70-річним пануванням соціалістичної економіки важко одразу утворити ефективно діючу фінансову індустрію. Але це не означає необхідності розгортання "довгобуду”. Замість того, щоб вчитися на власних помилках, можливо просто проаналізувати наявні приклади інших країн. Такий досвід необхідно адаптувати до українських реалій тому, що штучно відтворити процес розвитку інших країн не вдавалося ще ніде і нікому.

Реферат на тему: Фінансова індустрія: проблеми розподілу регулюючих функцій (реферат)

Схожі реферати:
Категорія: Цінні папери | Додав: gdomz | Теги: функцій, (реферат), Фінансова, Проблеми, Цінні папери, регулюючих, індустрія:, розподілу
Переглядів: 414 | Загрузок: 108 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Copyright MyCorp © 2016
Адміністрація не несе відповідальності за матеріалів розміщені на сайті! Усі матеріали предсталені для ознайомлення! Конструктор сайтів - uCoz | Карта сайта
gdomz.at.ua - готовые домашние задания, Готовые домашние работы. Скачать бесплатно гдз. Решебники. Скачать решебники. Решебники по всем предметам. Скачать бесплатно решебники. Решебники.